?

Log in

No account? Create an account
чб

Блоґ Василя Бабича

Націонал-лібералізм та еволюція

Previous Entry Share Next Entry
Двомовність: сумний досвід Білорусі (стаття в газеті ВО "Свобода")
чб
vasyl_babych

    Питання статусу та ролі української мови підіймалося різними силами в українському суспільстві давно й, очевидно, і надалі буде предметом запеклих дискусій.

 

   Апологети «двуязичія» у всіх його варіянтах, полюбляють наводити приклади інших держав, як от, Швайцарію чи Бельгію. Але щоб оцінити всі «переваги» двомовності, не варто орієнтуватися на Швайцарію чи інші західньоевропейські країни, бо ж маємо набагато ближчий, як географічно, так і за ситуацією, приклад: Білорусь. Україна і Білорусь у мовному питанні мають значно більше спільного, ніж далека від них Швайцарія. Швайцарія – країна, утворена з різних кантонів (районів), жителі яких від самого початку розмовляли різними мовами: німецькою, французькою, італійською чи ретороманською. В Україні та Білорусі російськомовність є наслідком тривалої бездержавності та російсько-радянської окупації. Україні поки що не вдалося позбутися російськомовного окупаційного спадку. Проте, вдалося хоча б не допустити мовної катастрофи, що відбулася у Білорусі. 

 

      Історія білоруської мови, загалом, донедавна була доволі подібною до історії української. Обидві мови ґрунтуються на народних, розмовних говірках. Обидві майже весь час свого буття були бездержавними. За часів СРСР, в рамках «будівництва нової історичної єдності – радянського народу», зрозуміло, на базі російської мови, українська та білоруська були штучно наближені до «общепонятного». Держава підтримувала соціяльно престижний статус російської мови усіма можливими засобами. 
   Наприкінці 80-их, і в Україні, і в Білорусі розпочалося національне відродження, у суспільстві прокинувся інтерес до рідної мови. Зрештою, на початку 90-их, і українська, і білоруська здобули такий потрібний їм статус єдиної державної мови у своїх країнах.

 

      У Білорусі була затверджена програма переходу державних установ на білоруську, що була розрахована на 10 років. Наприкінці 80-их і у першій половині 90-их розпочалася повільна дерусифікація освіти: так, наприклад,  у Мєнську з’явилися білоруськомовні школи, чого не було за часів СРСР. Але в 1994 році на перших і останніх демократичних президентських виборах перемогу здобув Олександр Лукашенко, що на той момент був палким прихильником інтеґрації з Росією. Уже за рік було проведено референдум щодо надання російській «рівного статусу з білоруською». «За» проголосувало 83,3% виборців. Щоправда, опозиція і нині говорить про фальсифікації, але це, загалом, вже не має жадного практичного значіння. З того часу білоруська мова неухильно втрачає свої позиції. Судочинство, майже вся документація, рекляма (за деякими вийнятками) стали цілком російськомовними. Процеси русифікації набули більших маштабів, ніж це було за часів СРСР! Наприклад, згідно даних перепису 1999 року, білоруську назвали рідною 73,7% мешканців країни, а вже у 2009 ця цифра впала до 53,22%. На запитання «якою мовою ви зазвичай спілкуєтесь вдома?», у 1999 році білоруську вказало 36%, а у 2009 – вже тільки 23,3%. Але, схоже, що навіть такі цифри – завищені. Адже, за даними деяких опитувань, постійно користуються білоруською лише 6% населення… 

 

   Триває й інтенсивне скорочення білоруськомовної освіти. В країні немає жадного цілком білоруськомовного вищого навчального закладу. Кількість білоруськомовних шкіл неухильно зменшується: у 2001/2002 навчальному році таких було ще 27,8%, в 2005/2006 – вже 23,3%, а у 2009/2010 – взагалі 16,1%. Показово, що більшість із них – сільські, міських шкіл з білоруською мовою викладання лише 1,9%. Це тільки підкреслює низький соціяльний статус мови. Зрештою, навіть значна частина опозиційних кіл, переважно ліберального спрямування та комуністи, поступово перейшла на російську.

 

   Зрештою, ЮНЕСКО визнала білоруську мову такою, що «потенційно перебуває під загрозою знищення». Ліквідація статусу єдиної державної мови зробила білоруську мову непотрібною для більшості суспільства. Тепер навіть зміна державної політики навряд чи зробить білоруську розмовною, живою мовою більшості. В найкращому випадку мову буде збережено у найвіддаленіших селах,  і в середовищі міської інтеліґенції. Для досягнення чогось більшого вже потрібні кардинальні суспільні зміни.

 

  В Україні, на щастя, ситуація набагато ліпша. Власне, лише в Криму та на Донбасі українська, як розмовна мова, продовжує вимирати. Про це свідчать дані перепису населення. Наприклад, у Донецькій області частка тих, хто вважає українську рідною, впала з 1989 до 2001 на 6,5% і складала 24,1%, в Луганській – на 4,9% і 30% відповідно. У решті регіонів українська мова зберегла існуючі позиції, а подекуди навіть посилила їх. На Черкащині за результатами перепису 2001 року українську назвали рідною 92,5% мешканців, що на 3,4% більше, ніж під час попереднього перепису 1989 року, на Полтавщині, відповідно, 90% і 4,1%, Чернігівщині – 89% та 3,3%. Втім, якщо в найближчі 5-10 років держава не почне проводити проукраїнського курсу, то поступова русифікація неминуча.

 

     Тому, на нашу думку, вкрай необхідною є реалізація програмних засад Всеукраїнського об’єднання «Свобода» у сфері мовної політики. Вже зараз ВО «Свобода» робить певні кроки, що мають докорінно і рішуче змінити ситуацію на користь мови титульної нації. Наприклад, при затвердженні обласного бюджету Львівщини, в обласній раді якої найбільше представництво має «Свобода», збільшено видатки на підтримку українського книговидання на 700 тис. грн., захист та розвиток української мови – на 540 тис. грн. А, наприклад, у Києві, в рамках конкурсу на найкраще знання творів Тараса Шевченка свободівці у якості винагороди роздавали роман Василя Шкляра «Залишенець». Також наша політична сила підтримує українську мову і серед закордонних українців. Наприклад, у Відні та Празі за сприяння ВО «Свобода» діють суботні українські школи. Окрім того, партія пропонує:

 

1. Ухвалити Закон «Про захист української мови» замість чинного «Про мови в Українській РСР». Створити Державний комітет мовної політики, відповідальний за захист та поширення української мови.

 

2. Регламентувати вживання української мови у ЗМІ відповідно до кількості українців – не менше, ніж 78%.

 

3. Забезпечити синхронний звуковий переклад державною мовою іншомовних виступів, передач та фільмів на телебаченні і радіо. Здійснювати переклад коштом власників ЗМІ.

 

4. Скасувати оподаткування на україномовне книговидання, аудіо- та відеопродукцію, програмне забезпечення.

 

5. Запровадити обов'язковий іспит з української мови для державних службовців та кандидатів на виборні посади. Зобов'язати всіх чиновників вживати українську мову на роботі та під час публічних виступів.

 

6. Запровадити до програм усіх ВНЗ України обов'язковий курс «Культура української мови».

 

7. Перевірити відповідність мови викладання в усіх без винятку навчальних та виховних закладах до офіційного статусу навчальних закладів. Позбавляти ліцензій навчальні заклади, якщо викладання у них здійснюється іноземними мовами без належного оформлення статусу закладу. Припинити постачання навчальних посібників та підручників іноземною мовою коштом Державного бюджету України у заклади, що не мають офіційного статусу закладів з іноземною мовою викладання.

 

 

Відомий мовознавець, член Політради ВО «Свобода», депутат Львівської обласної ради Ірина Фаріон виступає і за внутрішнє очищення мови, адже в 30-их роках було впроваджено правопис, яким намагалися штучно наблизити українську мову до російської. З української було викинуто окремі слова, які не мали російських відповідників, граматичні категорії і навіть змінено абетку, з неї вилучили літеру «ґ».

 

   Посилення російської мови в Україні невигідне українцям і з економічних міркувань. Відсутність україномовного дубляжу кінофільмів означає втрату роботи тими, хто цим займається з одного боку, та зменшення доходу держави від оподаткування з іншого. Засилля російськомовної аудіо-відео продукції призводить до втрати значної частини коштів, які йдуть у бюджет Росії, а не України.

 

   Окрім того, впровадження двомовності у будь-яких її формах потребує досить істотних витрат з державного і місцевих бюджетів. Адже тоді необхідно витрачати кошти, наприклад, на забезпечення перекладу судочинства, апарату місцевих адміністрацій, тощо. Тож окрім морально-етичних аспектів, русифікація, зрештою, боляче вдарить по кишені кожного українця, навіть російськомовного.

 

 

Василь Бабич, ВО «Свобода».


Заувага: Текст адаптовано до ортографічних норм Харківського правопису (http://uk.wikipedia.org/wiki/Харківський_правопис).

Версію чинним правописом можна прочитати у свіжому нумері газети ВО "Свобода", яка доступна також і у PDF-варіянті тут: http://www.svoboda.org.ua/static/gazeta/svoboda_91.pdf (дев'ята сторінка)


  • 1
Якась дитяча позиція — назло сталіну-кагановичу-хрущову відморожу вуха і ламатиму язика. Історія української мови була не такою простою, щоб казати, що правопис імені більшовика Скрипника кращий за правопис, норми якого було ухвалено в незалежній Україні 1993-го.

"Відморожує" вуха та "ламає" язика якраз правопис - 1933-1943-1993.
Скрипників правопис не найліпший, але ближчий до природнього мовлення ніж правопис-93.

>але ближчий до природнього мовлення

Ви глибоко помиляєтесь. Більшовицький правопис 28-го часто називається «компромісним» саме тому, що в ньому штучно було поєднано наддніпрянські фонетичні особливості з західноукраїнськими. Це природні особливості, але їх треба було привести до єдиного правопису. Як зазначав Шевельов, «накидати невластиву вимову та ще й не всім, а тільки деяким чужим словам означало вдатися до нечуваного досі мовного експерименту». І тому вже за рік-другий, ще перед 33-м роком, з’явився дещо виправлений «учительський правопис», де для навчання українських школярів західноукраїннізми трохи почистили.

А тепер, після десятиліть єдиного унормування, ніхто вже не додає зайвий інтервокальний звук, не вимовляє и- на початку деяких слів без протетичного приголосного, каже Європа та проект, усі чудово розуміють, коли орфографія, а коли ортодоксія, коли пляшка, а коли Платон, та багато інших речей, що відрізняються від унормувань 20-х.

Ви хоч колись спосетрігали за мовленням сучасних природніх українських мовців, передусім селян (а не академиків, депутатів і журналістів).
І тепер вимовляють "И-" - в слові "инший" "инакший"; вимовляють - "-и" в родовому відмінку - "соли"; "Л"- пом'якшують, і то не в Галичині, а в Центральній Україні; звуку "ф" не вимовляють;
А у згоді з "нормами" правопису-93 ніхто з природніх мовців не розмовляє - бо для природнього українофона це просто неможливо й дико.
І вся ця уніфікація-унормування (1933-1993), так і не змогли до кінця доламати фонетичну ситему мовлення в природніх українофонів. І вони - живий приклад недолугости радянського правопису.

Я сам природний мовець, хоча і з вищою освітою та науковим ступенем. На початку слова и- без протетичних (г- чи в-, як у словах вирій, гиндик) вимовляється тільки в деяких говорах. Ця особливість, можна з певністю стверджувати, відмирала ще до унормувань XX-го ст., як засвідчуюється іншими словами з початковим і-.

У родовому відмінку особливе закінчення є рудиментом. Знову цитую Шевельова: «в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на -и, — спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи — і в останньому бастіоні форм на -и, в родовому відмінку однини. [...] норма тут збіглася з історичною тенденцією, яка полягає в тому, щоб максимально наблизити відмінювання іменників жіночого роду на приголосний до відмінювання іменників типу "земля"».

>А у згоді з "нормами" правопису-93 ніхто з природніх мовців не розмовляє

Тільки неосвічені та заанґажовані змінами не керуються сучасними орфоепічними нормами. Візьміть ту ж Фаріоншу чи того ж Тягнибока, котрі чудово кажуть проект, -і в родовому відмінку, соціальний без йотації. Знайдіть сучасного визнаного письменника, котрий би не вимовляв -ф-, або плутався б з ним у словах грецького походження.

Сучасні визнані письменники та політики не є природніми українофонами. Їхня фонетика пошкоджена чужомовними впливами великого міста. Природніми українофонами в наших мовних умовах є старі селяни та мешканці невеликих містечок.
Але навіть серед "високих кіл" трапляються ті хто хоч частоково зберіг природню вимову: депутат Плющ (хв), письменник Анатолій Дімаров, гуморист Олійник тощо.
А проєкт із йотацією так узагалі не таке вже й рідкісне явище.

А щодо рудиментів - ці "рудименти" існують і досі, попри нівеляцію, тож вони засвідчили свою стійкісь -отже це не рудименти і штучно прискорювати процес їхнього начебто зникання - наруга, що й робить правопис 1933-1993.

Але я не старий селянин. І мешкаю в Києві, столиці держави, де українська мова виконує функції національної мови. Якщо, як ви кажете, відкинуті сто років тому мовні явища жевріють по селах, і що їх спеціально треба шукати, а сучасні письменники не можуть слугувати прикладом, то що може слугувати орієнтиром, котрий поєднував би усіх сучасних мовців, незалежно від їхньої політичної, реґіональної, соціальної, релігійної тощо групової належності? Я відповідаю — таким орієнтиром є сучасний соборний український правопис, сучасний узус та орфоепічна норма, які з незначними змінами нормативні майже вісімдесят років. Десятиліття практики, починаючи зі школи і закінчуючи телебаченням, означають, що всі альтернативні явища давно на периферії, відроджувати їх штучно — це наче ґальванізувати мерця.

Це сучаснй правопис якраз мертвороджений, бо не відповідний до природи української мови, її унікальних особливостей, що їх усі мовці мають вивчати а не заморозити ті недолугості й потітичні компроміси сучасного правопису, що фактично є не науковий документ а політичний маніфест б-ільшовиків.

  • 1